Портова династія Вербицьких-Кожуховських: чотири покоління в Ізмаїльському порту

Подружжя портовиків Семен Олексійович і Марія Павлівна Вербицькі досі з теплом згадують колеги та ветерани праці Ізмаїльського морського торговельного порту. Свою трудову діяльність вони розпочали одразу після визволення Ізмаїла від фашистських окупантів у 1944 році. Токар мехмайстерень Семен Олексійович присвятив порту 58 років. Він був видатною особистістю: мав медаль «За доблесну працю», звання «Ветеран порту», […]

Сообщение Портова династія Вербицьких-Кожуховських: чотири покоління в Ізмаїльському порту появились сначала на Бізнес-портал Одеської області.

Подружжя портовиків Семен Олексійович і Марія Павлівна Вербицькі досі з теплом згадують колеги та ветерани праці Ізмаїльського морського торговельного порту.

Свою трудову діяльність вони розпочали одразу після визволення Ізмаїла від фашистських окупантів у 1944 році.

Токар мехмайстерень Семен Олексійович присвятив порту 58 років. Він був видатною особистістю: мав медаль «За доблесну працю», звання «Ветеран порту», його портрет прикрашав міську Дошку пошани.

Його дружина, диспетчер автобази Марія Павлівна, працювала в порту до 1986 року — 42 роки! Вона також була нагороджена медаллю «За доблесну працю».

— В дитинстві я нерідко бувала в батьків на роботі, — пригадує Лариса Семенівна, донька Семена Олексійовича і Марії Павлівни. — У батька було дуже цікаво: ми знаходили довжелезні стружки і використовували їх як скакалки. Тато робив мені ручки — і я з ними стрибала. До мами також часто заходила — то за ключами, то ще за чимось. До тата — рідше, адже там, у мехмайстернях, усе серйозно: біля батька довго не постоїш, всі зайняті…

Проте Семен Олексійович і Марія Павлівна — не перше покоління цієї портової династії. Її засновником став батько Марії Павлівни — Павло Савелійович Кожуховський, який 1950 року працював у порту бригадиром шевської артілі.

Дідуся Лариса Семенівна майже не пам’ятає — він пішов з життя, коли вона була ще зовсім маленькою. Та родина була дуже дружньою:

— Жінки раніше часто не працювали — більше часу проводили разом, — розповідає Лариса Семенівна. — У нас не було телевізорів, інтернету, збиралися часто — у когось із рідних, грали в лото, розмовляли. Пам’ятаю двоюрідних братів мами — дядю Стьопу, дядю Антошу. Свята ми проводили або в бабусі по татовій лінії, або в маминої мами. Різдво, Великдень, Новий рік — усі разом. Уже коли з’явилися діти, онуки — я теж усіх збирала.

…Дядя Стьопа, або ж Степан Миколайович Кирилов, — теж із портовиків. 22 роки працював у бригаді теслярів, мав звання «Почесний працівник морського транспорту» (1964 р.), був обраний депутатом міської ради (1955 р.) і занесений до Книги Пошани (1957 р.).

У порту також працювали діти Павла Савелійовича Кожуховського — син Володимир Павлович був слюсарем мехмайстерень, працював на підприємстві разом із дружиною Катериною Іванівною (Усенко), яка була бухгалтером. Молодша донька Вікторія Павлівна Варнавічене (Кожуховська), працювала електромеханіком, занесена до Книги трудової слави. Брат і сестра Семена Олексійовича — Феодора і Прокопій Вербицькі — працювали в порту у 1944–1945 роках. Двоюрідний брат Семена Олексійовича — Володимир Васильович Бабюк, старший інженер-нормувальник відділу праці та зарплати, нагороджений медаллю «За доблесну працю»…

Велика портова родина!

Та це лише одне покоління — друге…

А є ж ще й третє.

Наприклад, у порту працювала і сама Лариса Семенівна Раду (дів. — Вербицька):

— Я була зовсім молодою, мене поставили працювати хронометражисткою — треба було фіксувати робочі процеси, «фотографія робочого дня» — так воно називалося. Протягом двох тижнів (а то й більше!) я мала ходити з 12 ночі до 8 ранку в порт і працювати. Тиждень витримала, другий — якось ще. А потім сказала: «Я більше не можу. Давайте по черзі!»

У підсумку цей експеримент скасували.

Виявилося, що дані передавали в якийсь науково-дослідний інститут або в інститут статистики — там збирали ці нормативи.

А найкращі спогади в Лариси Семенівни залишилися від дозвілля:

— Я брала участь у художній самодіяльності — співала. Тоді всі молоді щось робили — або співали-танцювали, або спортом займалися. Ми їздили з концертами по селах — було цікаво, особливо для молоді. А ще в нас були подорожі! Бували в Ялті, Севастополі, особливо восени та весною. У Карпатах мені дуже подобалося. Їздила до Чехословаччини. Усе — через підприємство. Приходиш, кажеш: «Хочу кудись поїхати» А тобі: «Ось список — вибирай». Це все було через профспілку — ще й зі знижкою. У порту Лариса Семенівна працювала відносно недовго — років п’ять (з 1967 по 1972 роки), а потім перейшла до пароплавства, де і працювала аж до пенсії.

Набагато більше часу присвятив порту брат Лариси Семенівни — Борис Семенович Вербицький. Він почав працювати в порту 1974 року, з 1996 року — майстер портових майстерень, 1998 року очолив їх, з 2008 року працював заступником ВПК-1 з механізації. З 2010 року Борис Семенович перейшов працювати в Службу охорони праці і навколишнього середовища ДП «ІЗМ МТП». Спочатку — провідним інженером, а з 2012 року — очільником, причому нерідко виконував обов’язки заступника директора підприємства з охорони праці. Борис Семенович працював аж до 2019 року, і його загальний трудовий стаж склав більш ніж 40 років. А про професіоналізм і визнання його праці свідчать нагороди — Подяка Департаменту морського і річкового транспорту України (2001 рік), Подяка Міністерства інфраструктури України (2013 рік) і Почесна грамота міського голови Ізмаїла (2017 рік).

У 1979–1987 роках у порту матросом-мотористом флоту портового працював син Володимира Павловича і Катерини Іванівни — Павло Кожуховський.

Працювали в порту доньки Володимира Васильовича Бабюка: Валентина Володимирівна Разнатовська (Бабюк) була інженером-нормувальником у 1977–2005 рр., а Євгенія Володимирівна Токарська працювала озеленювачем у 2000–2005 рр.

Досі працює в порту і двоюрідний брат Лариси Семенівни і Бориса Семеновича — токар ВКМ Віталій Варнавічюс, який вже має понад 30 років трудового портового стажу і нагороду — Почесну грамоту директора ДП «ІЗМ МТП» (2018 р.)!

 З 1988 року працює в порту дружина пана Віталія — інспектор з кадрів ВКМ Леся Варнавічене, яка за свою багаторічну зразкову роботу вже має звання «Ветеран ДП «ІЗМ МТП» (2014 р.), Почесну грамоту директора ДП «ІЗМ МТП» (2015 р.) і дві Почесні грамоти міського голови Ізмаїла (2020 і 2024 рр.)!

Вже вражає, чи не правда?

Але час не стоїть на місці, і ця родина привела на роботу в порт четверте покоління — вже правнуків засновника династії.

Віталій Разнатовський — онук Володимира Васильовича Бабюка — працював стивідором у 1993–2000 роках.

Андрій Раду — син Лариси Семенівни — працював токарем мехмайстерень у 1990–2007 роках. І досі працює в порту донька Лариси Семенівни — Ірина Демидович (Раду). Її трудовий портовий стаж розпочався 1994 року в транспортно-експедиторській конторі порту, де вона почала працювати таксувальницею. З 1999 року пані Ірина працює в мехмайстернях, які згодом трансформувалися у Виробничий комплекс механізації. Працювала комірницею, техніком змінним диспетчерської, з 2006 року — інженер з нормування праці. За багаторічну роботу, яка сприяла розвитку підприємства, 2020 року нагороджена званням «Ветеран ДП «ІЗМ МТП», а 2016 і 2017 року була нагороджена Почесними грамотами — директора підприємства і міського голови Ізмаїла. Та наразі пані Ірина має значно важливішу місію — два роки тому вона стала мамою:

— Його звуть Сеня, як дідуся, — щемливо поділилася Лариса Семенівна. — У квартирі прабабусі він почуває себе так вільно і комфортно, що іноді закрадаються дивні думки. Всюди бігає, стрибає, дуже активний…

Історія родини Вербицьких-Кожуховських — це не просто хроніка трудових звершень, а живе свідчення того, як професія може стати справжнім покликанням, що передається з покоління в покоління.

Чотири покоління цієї династії віддали Ізмаїльському порту понад 400 років сумарного трудового стажу — цифра, яка вражає своєю монументальністю. Але за цими цифрами криється щось значно важливіше. Це історія про те, як батьки не словами, а власним прикладом навчали дітей поважати працю, цінувати колектив і відповідально ставитися до своєї справи. Це розповідь про те, як робоче місце стає другим домом, а колеги — справжньою родиною.

…Маленький Сеня, який сьогодні бігає квартирою прабабусі, ще не знає, що в його жилах тече кров справжніх портовиків. Можливо, колись і він продовжить цю славну традицію. А можливо, обере інший шлях — і це теж буде правильно. Адже найцінніше, що передає ця династія, — це не прив’язка до конкретної професії, а любов до праці, відданість своєму покликанню та розуміння того, що справжнє багатство — це не гроші, а добре виконана робота та повага колег.

Трудові династії — це хребет будь-якого підприємства, його живі легенди та найцінніші активи. Вони зберігають і передають безцінний досвід і створюють ту особливу атмосферу, яка перетворює робоче місце на справжню спільноту. У світі, де все змінюється з блискавичною швидкістю, такі родини, як Вербицькі-Кожуховські, нагадують нам про вічні цінності: вірність, старанність, взаємоповагу та любов до своєї справи.

Валентина Іващук, членкиня НСЖУ

Сообщение Портова династія Вербицьких-Кожуховських: чотири покоління в Ізмаїльському порту появились сначала на Бізнес-портал Одеської області.