Ровесниці поетів Срібного століття: Зворушливі історії одеситок з епохи модерну (ФОТО)
Історії жінок, які жили в Одесі у XIX—XX ст, колекціонує Одеський муніципальний музей особистих колекцій імені Блещунова
Колись наші прабабусі носили довгі сукні та розкішні капелюхи, закохувалися, отримували квіти і компліменти та позували перед старими фотоапаратами. На сторінках проекту музею "Моя молода бабуся" онуки та правнуки розповідають про своїх родичок, що жили у часи модерну. Depo.Одеса зазирнув у ці історії та таємнички молодих панянок.
Нещасливий роман та пізнє заміжжя
Олександра Бедрицька, уроджена Кірст, народилася 22 квітня 1889 року в Одесі. За національністю вона була німкенею. Її батько був з родини німців-колоністів, які вже давно проживали на півдні. Дворянське походження дозволило йому служити в армії офіцером. Службу Кірст проходив у Польщі, де і зустрів свою майбутню дружину. Від цього шлюбу й народилася героїня розповіді Олександра. Її родичі згадують, що в молодості вона була дуже красива.
"Мені назавжди запам'ятався незвичний колір очей бабусі - абсолютно синій, як у квіток цикорію", - згадує онука Наталія Ленська.
У Олександри був роман з досить солідним полковником. "Він дуже любив мою бабусю, проте був не вільний і не міг залишити родину та одружитися з нею", - згадує онука. У 25 років Олександрі довелося вийти заміж за Костянтина Бедрицького. Зазначимо, що на ті часи це вважалося пізнім заміжжям. У шлюбі одеситка народила трьох синів - Миколу, Георгія та Костянтина. Всі діти мали гарні музичні дані, тому Миколу та Георгія вчили грі на фортепіано, а Костю - на скрипці.
"Бабуся була прекрасною господинею, вміла готувати всі популярні одеські страви, - згадує онука. - Свята проходили весело. Ми співали українські народні пісні. З розмов гостей пам'ятаю, як згадували важкі часи періоду Громадянської війни, коли Одеса піддавалася численним окупаціям. Для того, щоб сім'я вижила в таких важких умовах, бабуся пекла пиріжки, які потім продавала", - розповідає Наталя Ленська. Вже у похилому віці Олександрі довелося пережити в Одесі румунську окупацію та німецькі бомбардування. Вона померла у квітні 1961 року.
Сама виховала трьох доньок
Вікторія Джонс народилася у 1898 році. Її батько був англійцем. У 1916 році Артур Джонс виїхав у справах до Англії та повернутися вже більше до Одеси не зміг. Перший чоловік Вікторії був француз, Костянтин Пурель. У них народилися дві доньки, яких назвали Леокадія та Вікторія.
Після смерті чоловіка одеситка вдруге вийшла заміж тільки через 10 років, у подружжя народинался Елеонора. Її батько помер у 1925 році, не доживши до народження доньки лише місяць. "Вікторія сама виховала трьох доньок", - згадує ті часи онука Галина Попова.
"Мудриця" вміла дати поради у важких життєвих ситуаціях
Ксенія Мухіна-Туцевіч народилася в 1892 році в родині царського генерала Туцевіча, двоюрідного брата письменника Короленка, за порадою якого він вийшов у відставку в 1905 році. Ксенія закінчила гімназію в Одесі із золотою медаллю. Пізніше родичі її називали "мудриця" - за мудрі поради у важких життєвих ситуаціях. Її батько помер у 1921 році. Чоловіка двічі заарештовували, і вона, як і інші дружини репресованих, вистоювала черги під в'язницею.
У 1937 році чоловіка Ксенії розстріляли, тоді ж розстріляли і її брата. Обидва вони були реабілітовані тільки у 1958-му. Ксенія залишилася з хворою матір'ю на руках, без засобів до існування. На державну службу її не приймали. Вона хапалася за будь-яку роботу: розмальовувала комірці та косинки, смажила пиріжки. "Але що найдивніше, вона не озлобилася, залишилася м'якою, доброю, чуйною, - згадує онука Людмила Новокрещенова. - Її казки, розповіді про тварин допомогли в жорстоку післявоєнну пору виховати в мені милосердя, любов та повагу до чужого життя".
До останніх днів тримала спину, носила капелюхи та пила каву
Кароліна Насакіна була прибалтійської німкенею, народилася у Ризі в аристократичній родині, працювала гувернанткою. Її чоловік був купцем першої гільдії, зі спадкової дворянської сім'ї, мав маєток. Під час війни Кароліна пішла працювати до дитячого будинку для глухонімих, щоб якомога менше розмовляти, - вона погано говорила російською, з акцентом.
"Батько привіз її до Одеси у 1947 році", - згадує онука Віра Князєва. За її словами, бабуся любила вишивати, дуже добре в'язала, збереглися в'язані нею речі. Кароліна любила пити каву та до останніх років стежила за собою - ходила у капелюшках та тримала спину. "Відпрошуватися піти кудись з подружками, навіть до церкви, треба було не в мами, а у бабусі", - згадує Князєва.
Медсестра "Червоного хреста" з дворянської сім'ї
Лідія Носкова народилася у 1895 році. У дитинстві та юності вона жила у середовищі військових. В 1917 році Ліда таємно, протягом декількох місяців ходила на курси Касперівської громади Червоного Хреста, що відкрилися в Одесі. Після їхнього закінчення дівчина фактично стала військовослужбовцем. Вона відпрацювала медсестрою у військово-польових умовах майже півтора року у міжнародному російсько-румунському шпиталі. "У нашій родині збереглася фотографія 1918 року моєї бабусі - медсестри, де лікарями служили французькі офіцери, а медсестри були російські та румунські", - згадує Володимир Снегоцькій.
У шпиталі Лідія доглядала серед інших поранених і штабс-капітана Дмитра Носкова, якого вона привезла на доліковування до Одеси, а згодом вийшла за нього заміж. У подружжя народилася донька Валентина, яку батько так і не побачив, оскільки пішов на війну та зник без вісті.
"Після життя у великій дворянській родині Ліда на довгі 70 років виявилася зовсім одна, з жебрацькою зарплатою, у комунальній квартирі без газу, гарячої води, туалету та опалення", - згадує її онук. Після народження доньки жінка пішла працювати до університету на скромну канцелярську роботу секретарем факультету, а пізніше - диспетчером та інспектором навчальної частини. Вона пропрацювала в університеті 42 роки та вийшла на пенсію тільки тоді, коли у неї з'явився правнук.
Викладала математику, щоб прогодувати трьох дітей
Лідія Пілецька народилася 5 грудня 1887 року. Вона закінчила інститут шляхетних дівчат. Рано залишилася вдовою з трьома доньками. Щоб прогодувати сім'ю, їй довелося багато працювати викладачем математики не тільки у школі, але й давати приватні уроки. Попри велику зайнятість, Лідія приділяла належну увагу вихованню доньок. Щонеділі вона водила їх до одеського кінотеатру "Бомонд", де демонструвалося німе кіно.
"Я ще дитиною заходила до неї на роботу у школу та з великим задоволенням розмовляла з нею, - згадує ті часи правнука Наталія Селенська. - Відвідуючи її могилу, я завжди згадую про неї з великою любов'ю і вдячністю".
Вишивала та майстерно готувала
Наталя Каранфілова народилася у 1891 році. Вона любила вишивати рушники, сорочки та серветки із застосуванням технік народної творчості. "Також любила готувати голубці та фарширований перець, приводячи у невимовний захват всю родину та гостей", - згадує її правнук Ігор Каранфілов. За його словами, в мистецтві закручування голубців серед домогосподарок цінувалися розміри. Високою кваліфікацією господині вважалися голубці, які доходили до розмірів мізинця, що свідчило про майстерність у приготуванні страви. З цим Наталя справлялася бездоганно.
Останню дитину народила у 42 роки
Ольга Теряєва народилася у 1869 році. Вона була донькою сільського священика з Орловської губернії. Сімейна легенда свідчить, що юна красуня та молодий студент, син місцевого поміщика, виказували один до одного великий інтерес. Отець Іван не довго вагався та видав доньку заміж за вдівця, який відвіз молоду дружину до Одеси. Подружжя оселилося на Ланжеронівській, там і народилися їхні діти - Олександра (згодом емігрувала з чоловіком-офіцером до Америки), Олена, Марія, Леонід, Анастасія та молодша Тетянка. Останню доньку Ольга народила, коли їй минуло вже 42 роки, що було дуже рідко у ті часи.
У 1920 році родина тимчасово перебралася до Слободки, саме там знаходилися дідусеві конюшні та майстерні. Проте так сімейство так і залишилося там жити. У 1934 році тут знайшов свій останній притулок чоловік Ольги, Федір. "Бабуся пережила його на 22 роки", - згадує її онука Інна Коваленко.
Зуміла зберегти білосніжні руки та похвалитися кулінарними шедеврами
Надія Фішер народилася у сім'ї німців в 1890 році у місті Троїцьк. Дівчина вийшла заміж у 16 років за аккерманського грека Івана Адіна. Так і з'явилася типова для Одеси ще одна інтернаціональна сім'я. "Бабуся мала розкішне волосся, прибране у високу зачіску, блакитні очі та мармурову шкіру, за яку я називала її Білосніжкою, - згадує онука Валентина Івановська. - До того ж довгі сукні та розкішні капелюхи початку XX століття їй дивно йшли". Її чоловік працював у магазині Дубініна, який знаходився на Дерибасівській. Його зарплати вистачало на те, щоб утримувати дружину з дітьми та мати добре обставлену квартиру. "Частина меблів, якими вони користувалися, досі зберігається у мене, - каже онука. - Наприклад, великий обідній стіл, за яким ще 100 років тому збиралася уся родина, став сімейною реліквією".
У 17 років у Наді народився перший син, а загалом у родини було семеро дітей: три хлопчика та чотири дівчинки. Під час війни під Смоленськом загинув її улюбленець Георгій - молодший син, якому було 25 років. Онуки згадують, що Надія, незважаючи ні на що, зберігала манери справжньої леді. Це породило легенду серед родичів, що бабуся була "блакитних кровей". До глибокої старості жінка зуміла зберегти білосніжні руки та похвалитися кулінарними шедеврами на Різдво та Великдень. "Померла бабуся у 85 років, ставши до цього моменту прабабусею чотирьох дівчаток. З її легкої руки у нашій родині і до цього дня дівчаток народжується більше, ніж хлопчиків", - зізнається її онука Валентина Івановська.
Фото на головній: Родина Вікторії Джонс
